Ivanna Gumenna, junior associate of SLA, about the perspectives and abilities of institute of witnesses development in economic law of Ukraine.

Source: SLA

Впровадження інституту свідків у господарський процес України (мовою оригіналу)

Одним із основних завдань господарського судочинства є захист прав та охоронюваних законом інтересів учасників господарських правовідносин, а також всебічне сприяння об’єктивному та своєчасному вирішенню господарських спорів. Неабияке значення для встановлення істини у справі займає процес доказування, що являє собою логічне системне дослідження доказів, внаслідок якого суд підтверджує відсутність або наявність окремих юридичних фактів, які мають важливе значення для справи.

Питання свідків в українському законодавстві регулюються, насамперед, статтею 63 Конституцією України, за якою особа не несе відповідальності за відмову давати показання або пояснення щодо себе, членів сім’ї чи близьких родичів, коло яких визначається законом. Розвиваючи положення Конституції, у процесуальних кодексах також визначено правовий статус свідка, зокрема у ст. ст. 51-52 Цивільного процесуального кодексу, ст. ст. 65-67 Кримінального процесуального кодексу та ст. 65 Кодексу адміністративного судочинства.

На противагу цивільному, кримінальному, адміністративному процесуальному законодавствам, чинний Господарський процесуальний кодекс України (надалі – ГПК України) не передбачає функціонування інституту свідків як засобу доказування у процесі. Головною причиною такої відмінності є, насамперед, часовий чинник. Законодавець притримується позиції, що господарський процес має бути чітко формалізований, суто документарний, а запровадження інституту свідків лише надасть можливість недобросовісним сторонам затягувати і так тривалий процес судового розгляду.

Слід зазначити, що у світі, у різних системах права, господарський процес називають арбітражним, чи комерційним. Проте не слід вбачати у даних поняттях суттєвої відмінності, оскільки загалом вони характеризують один і той же інститут, але з окремими особливостями, що склались протягом багатьох років. Потребує належної уваги той факт, що все ж таки показання свідків як засіб доказування знайшов свій прояв у законодавстві ряду інших країн.

Так, Арбітражний процесуальний кодекс Російської Федерації від 24.07.2002 р. (надалі – АПК РФ) у статті 56 закріплює правовий статус свідка, у статті 88 безпосередньо йдеться про показання свідків як різновид доказів у справі. Згідно положень АПК РФ, свідком визнається особа, яка оперує відомостями про фактичні обставини, які мають значення для розгляду справи. Свідок відноситься до осіб, які сприяють здійсненню правосуддя, а тому він не повинен мати матеріально-правову чи процесуально-правову заінтересованість у справі, а лише давати об’єктивні показання. Разом з тим, свідок може мати сімейну чи службову заінтересованість, і ,як наслідок, такі обставини можуть вплинути на достовірність доказів, саме тому показання останнього повинні бути всесторонньо дослідженні судом.

Ініціатором виклику свідка може бути як суд, так і особа, яка бере участь у справі. Відповідно, свідок зобов’язаний за викликом арбітражного суду з’явитись до суду та повідомити відомості по суті справи, яка розглядається, відповісти на інші додаткові запитання суду та осіб, що беруть участь у справі. Якщо належним чином повідомлений свідок не з’явився до суду – суд приймає ухвалу про відкладення судового розгляду. Якщо ж неявка свідка відбудеться без поважних на те причин – суд вправі застосувати до нього санкції.

Також свідок несе кримінальну відповідальність за завідомо неправдиві показання або ж за відмову у наданні доказів. Проте існують випадки, коли свідок підпадає під так званий «судовий імунітет». В англійському та американському законодавстві імунітет також називають «привілеєм свідка». Перший імунітет встановлений Конституцією Російської Федерації у статті 51, а саме: ніхто не зобов’язаний свідчити проти самого себе, свого чоловіка або жінки чи близьких родичів, коло яких визначається федеральним законом. У цьому випадку має місце відносний імунітет, тобто особа, яка підпадає під дію цієї норми може самостійно вирішити чи давати їй показання чи ні. Другий імунітет є абсолютним і встановлений у ст. 56 АПК РФ: не підлягають допиту у якості свідків:

• судді та інші особи, які беруть участь у здійсненні правосуддя про обставини, які стали їм відомі у зв’язку з розглядом справи;
• представники з цивільних та інших справ – щодо відомостей, які стали їм відомі у зв’язку з виконанням обов’язків представників;
• особи, які внаслідок психічних недоліків не здатні правильно оцінювати факти і свідчити про них;
• посередники, які надають сприяння сторонам у врегулюванні спору, в тому числі медіатори – про обставини, які стали їм відомі у зв’язку з виконанням відповідних обов’язків.

Перелік, зазначений в АПК РФ не є вичерпним, оскільки правом абсолютного імунітету володіють також священнослужителі щодо обставин, які стали їм відомі під час сповіді, про це, зокрема, йдеться у п.7 ст. 3 Федерального закону РФ «Про свободу совісті та релігійних об’єднань». А також адвокати щодо обставин, які стали їм відомі у зв’язку зі звернення до них осіб за юридичною допомогою чи у зв’язку з її наданням. Таке положення закріплене у ч. 2 статті 8 Федерального закону «Про адвокатську діяльність і адвокатуру в Російській Федерації».

За свідком закріплюється право на відшкодування збитків, пов’язаних із викликом до суду і на отримання грошової компенсації у зв’язку з втратою часу.

У господарському процесі Білорусії показання свідків використовуються не так часто, як письмові чи речові докази, проте Господарський процесуальний кодекс Республіки Білорусь від 15. 12. 1998 р. (надалі – ГПК Республіки Білорусь) у статті 72 відносить показання свідків до засобів доказування. У якості свідка в господарському процесі може бути будь-яка особа, якій відомі певні обставини, що мають значення для правильного вирішення спору господарським судом. Слід зазначити, що більшість норм, які стосуються правового статусу свідків у ГПК Республіки Білорусь ідентичні нормам АПК РФ, зокрема положення щодо явки свідка та наслідків такої неявки; відповідальність за надання завідомо неправдивих свідчень або необґрунтованої відмови у їх наданні; перелік осіб, які володіють абсолютним імунітетом свідка; умови відносного імунітету. Враховуючи вказане вище, вважаємо за необхідне зосередити увагу на певній особливості законодавства Республіки Білорусь.

На нашу думку, неможливо не звернути увагу на імперативну норму ч.2 статті 72 ГПК Республіки Білорусь, що закріплює наступне положення: відомості, заявлені свідком, не вважаються доказами, якщо свідок не може вказати джерело своєї обізнаності. Тим самим законодавець уточнює обставини, коли показання свідків не можуть вважатись доказами у справі. Тобто, можемо говорити про певну вторинну природу показань свідка, оскільки у суді він зобов’язаний посилатись на першоджерело інформації, тим самим надаючи реальне підтвердження своїм свідченням, які можливо перевірити.

Спроба запровадження інституту свідків у господарський процес України була зроблена народним депутатом України VI скликання Притикою Д.М., який запропонував проект нового Господарського процесуального кодексу України (надалі – проект ГПК). Слід наголосити на тому, що ініціатори законопроекту запозичивши досвід зарубіжних країн, сформували схожу модель інституту свідків, яка передбачає ті ж права та обов’язки для свідка, які були наведені вище. Так, свідком може бути кожна особа, якій відомі будь-які обставини (факти), що стосуються справи. Як зазначає народний депутат України IV скликання Микола Оніщук: «По суті,йдеться про допуск до господарського процесу як засобу доказування свідчень свідків. При цьому слід виходити з того, що цей засіб доказування використовується у господарському процесі лише тоді, коли іншими способами, які є традиційними для господарського процесу, неможливо довести ті обставини, на які посилається позивач чи інший суб’єкт звернення до суду. Таким чином, сам судовий процес суттєво лібералізується. Природно, що вказане зумовило введення відповідного розділу в ті чи інші глави проекту ГПК, які так чи інакше стосуються всього комплексу питань, пов’язаних з участю в процесі свідків».

Проте проект ГПК зазнав нищівної критики з боку Верховного Суду України, який оцінивши його зміст, зазначив, що більшість положень проекту є застарілими і такими, що суперечать Конституції України. Вони містять запозичення із законодавства інших держав, які об’єктивно не можуть бути імплементовані в законодавство України. Тому, через «несприйняття» належним чином законопроекту, його було відкликано. Але на нашу думку саме норми щодо регулювання правового статусу свідка у проекті ГПК є цілком логічно побудованими та з успіхом можуть застосовуватись на практиці.

Отже, із урахуванням вже сформованого міжнародного досвіду деяких країн СНД, із впевненістю можемо стверджувати, що запровадження інституту свідків стало б дієвим засобом доказування, який надавав би додаткову гарантію для об’єктивного розгляду справи та сприяв виконанню завдань господарського судочинства.

Источник: SLA

Ivanna Gumenna, junior associate of SLA, about the perspectives and abilities of institute of witnesses development in economic law of Ukraine.

Source: SLA

Впровадження інституту свідків у господарський процес України (мовою оригіналу)

Одним із основних завдань господарського судочинства є захист прав та охоронюваних законом інтересів учасників господарських правовідносин, а також всебічне сприяння об’єктивному та своєчасному вирішенню господарських спорів. Неабияке значення для встановлення істини у справі займає процес доказування, що являє собою логічне системне дослідження доказів, внаслідок якого суд підтверджує відсутність або наявність окремих юридичних фактів, які мають важливе значення для справи.

Питання свідків в українському законодавстві регулюються, насамперед, статтею 63 Конституцією України, за якою особа не несе відповідальності за відмову давати показання або пояснення щодо себе, членів сім’ї чи близьких родичів, коло яких визначається законом. Розвиваючи положення Конституції, у процесуальних кодексах також визначено правовий статус свідка, зокрема у ст. ст. 51-52 Цивільного процесуального кодексу, ст. ст. 65-67 Кримінального процесуального кодексу та ст. 65 Кодексу адміністративного судочинства.

На противагу цивільному, кримінальному, адміністративному процесуальному законодавствам, чинний Господарський процесуальний кодекс України (надалі – ГПК України) не передбачає функціонування інституту свідків як засобу доказування у процесі. Головною причиною такої відмінності є, насамперед, часовий чинник. Законодавець притримується позиції, що господарський процес має бути чітко формалізований, суто документарний, а запровадження інституту свідків лише надасть можливість недобросовісним сторонам затягувати і так тривалий процес судового розгляду.

Слід зазначити, що у світі, у різних системах права, господарський процес називають арбітражним, чи комерційним. Проте не слід вбачати у даних поняттях суттєвої відмінності, оскільки загалом вони характеризують один і той же інститут, але з окремими особливостями, що склались протягом багатьох років. Потребує належної уваги той факт, що все ж таки показання свідків як засіб доказування знайшов свій прояв у законодавстві ряду інших країн.

Так, Арбітражний процесуальний кодекс Російської Федерації від 24.07.2002 р. (надалі – АПК РФ) у статті 56 закріплює правовий статус свідка, у статті 88 безпосередньо йдеться про показання свідків як різновид доказів у справі. Згідно положень АПК РФ, свідком визнається особа, яка оперує відомостями про фактичні обставини, які мають значення для розгляду справи. Свідок відноситься до осіб, які сприяють здійсненню правосуддя, а тому він не повинен мати матеріально-правову чи процесуально-правову заінтересованість у справі, а лише давати об’єктивні показання. Разом з тим, свідок може мати сімейну чи службову заінтересованість, і ,як наслідок, такі обставини можуть вплинути на достовірність доказів, саме тому показання останнього повинні бути всесторонньо дослідженні судом.

Ініціатором виклику свідка може бути як суд, так і особа, яка бере участь у справі. Відповідно, свідок зобов’язаний за викликом арбітражного суду з’явитись до суду та повідомити відомості по суті справи, яка розглядається, відповісти на інші додаткові запитання суду та осіб, що беруть участь у справі. Якщо належним чином повідомлений свідок не з’явився до суду – суд приймає ухвалу про відкладення судового розгляду. Якщо ж неявка свідка відбудеться без поважних на те причин – суд вправі застосувати до нього санкції.

Також свідок несе кримінальну відповідальність за завідомо неправдиві показання або ж за відмову у наданні доказів. Проте існують випадки, коли свідок підпадає під так званий «судовий імунітет». В англійському та американському законодавстві імунітет також називають «привілеєм свідка». Перший імунітет встановлений Конституцією Російської Федерації у статті 51, а саме: ніхто не зобов’язаний свідчити проти самого себе, свого чоловіка або жінки чи близьких родичів, коло яких визначається федеральним законом. У цьому випадку має місце відносний імунітет, тобто особа, яка підпадає під дію цієї норми може самостійно вирішити чи давати їй показання чи ні. Другий імунітет є абсолютним і встановлений у ст. 56 АПК РФ: не підлягають допиту у якості свідків:

• судді та інші особи, які беруть участь у здійсненні правосуддя про обставини, які стали їм відомі у зв’язку з розглядом справи;
• представники з цивільних та інших справ – щодо відомостей, які стали їм відомі у зв’язку з виконанням обов’язків представників;
• особи, які внаслідок психічних недоліків не здатні правильно оцінювати факти і свідчити про них;
• посередники, які надають сприяння сторонам у врегулюванні спору, в тому числі медіатори – про обставини, які стали їм відомі у зв’язку з виконанням відповідних обов’язків.

Перелік, зазначений в АПК РФ не є вичерпним, оскільки правом абсолютного імунітету володіють також священнослужителі щодо обставин, які стали їм відомі під час сповіді, про це, зокрема, йдеться у п.7 ст. 3 Федерального закону РФ «Про свободу совісті та релігійних об’єднань». А також адвокати щодо обставин, які стали їм відомі у зв’язку зі звернення до них осіб за юридичною допомогою чи у зв’язку з її наданням. Таке положення закріплене у ч. 2 статті 8 Федерального закону «Про адвокатську діяльність і адвокатуру в Російській Федерації».

За свідком закріплюється право на відшкодування збитків, пов’язаних із викликом до суду і на отримання грошової компенсації у зв’язку з втратою часу.

У господарському процесі Білорусії показання свідків використовуються не так часто, як письмові чи речові докази, проте Господарський процесуальний кодекс Республіки Білорусь від 15. 12. 1998 р. (надалі – ГПК Республіки Білорусь) у статті 72 відносить показання свідків до засобів доказування. У якості свідка в господарському процесі може бути будь-яка особа, якій відомі певні обставини, що мають значення для правильного вирішення спору господарським судом. Слід зазначити, що більшість норм, які стосуються правового статусу свідків у ГПК Республіки Білорусь ідентичні нормам АПК РФ, зокрема положення щодо явки свідка та наслідків такої неявки; відповідальність за надання завідомо неправдивих свідчень або необґрунтованої відмови у їх наданні; перелік осіб, які володіють абсолютним імунітетом свідка; умови відносного імунітету. Враховуючи вказане вище, вважаємо за необхідне зосередити увагу на певній особливості законодавства Республіки Білорусь.

На нашу думку, неможливо не звернути увагу на імперативну норму ч.2 статті 72 ГПК Республіки Білорусь, що закріплює наступне положення: відомості, заявлені свідком, не вважаються доказами, якщо свідок не може вказати джерело своєї обізнаності. Тим самим законодавець уточнює обставини, коли показання свідків не можуть вважатись доказами у справі. Тобто, можемо говорити про певну вторинну природу показань свідка, оскільки у суді він зобов’язаний посилатись на першоджерело інформації, тим самим надаючи реальне підтвердження своїм свідченням, які можливо перевірити.

Спроба запровадження інституту свідків у господарський процес України була зроблена народним депутатом України VI скликання Притикою Д.М., який запропонував проект нового Господарського процесуального кодексу України (надалі – проект ГПК). Слід наголосити на тому, що ініціатори законопроекту запозичивши досвід зарубіжних країн, сформували схожу модель інституту свідків, яка передбачає ті ж права та обов’язки для свідка, які були наведені вище. Так, свідком може бути кожна особа, якій відомі будь-які обставини (факти), що стосуються справи. Як зазначає народний депутат України IV скликання Микола Оніщук: «По суті,йдеться про допуск до господарського процесу як засобу доказування свідчень свідків. При цьому слід виходити з того, що цей засіб доказування використовується у господарському процесі лише тоді, коли іншими способами, які є традиційними для господарського процесу, неможливо довести ті обставини, на які посилається позивач чи інший суб’єкт звернення до суду. Таким чином, сам судовий процес суттєво лібералізується. Природно, що вказане зумовило введення відповідного розділу в ті чи інші глави проекту ГПК, які так чи інакше стосуються всього комплексу питань, пов’язаних з участю в процесі свідків».

Проте проект ГПК зазнав нищівної критики з боку Верховного Суду України, який оцінивши його зміст, зазначив, що більшість положень проекту є застарілими і такими, що суперечать Конституції України. Вони містять запозичення із законодавства інших держав, які об’єктивно не можуть бути імплементовані в законодавство України. Тому, через «несприйняття» належним чином законопроекту, його було відкликано. Але на нашу думку саме норми щодо регулювання правового статусу свідка у проекті ГПК є цілком логічно побудованими та з успіхом можуть застосовуватись на практиці.

Отже, із урахуванням вже сформованого міжнародного досвіду деяких країн СНД, із впевненістю можемо стверджувати, що запровадження інституту свідків стало б дієвим засобом доказування, який надавав би додаткову гарантію для об’єктивного розгляду справи та сприяв виконанню завдань господарського судочинства.

Источник: SLA