Sergiy Kholodovskiy, SLA counsel, tells about the specifity of offshore zones and the main demands for offshore companies.
Source: SLA
Використання офшорних зон з метою зменшення витрат на оподаткування
Проблема розмежування законних методів податкової оптимізації та схем ухилення від сплати податків цікавить керівників і бухгалтерів практично будь-якого підприємства. На даний час відсутній нормативний документ, який чітко розмежував би ці два поняття.
Межа між законною оптимізацією та незаконним ухиленням від сплати податків визначається законністю методів, які платник податків використовує для мінімізації податкових зобов’язань. Для визначення меж оптимізації в конкретних випадках важливий пріоритет господарської мети. Якщо всі дії підприємця спрямовані не на здійснення підприємницької діяльності, а на зниження податкового навантаження і досягнення цієї мети не виправдане з погляду ведення бізнесу, не відповідає договірним відносинам, що склалися на підприємстві, звичаям ділового обігу, то вони можуть кваліфікуватись як ухилення від сплати податків.
Не менш важливим критерієм є перевага змісту над формою, тобто що і як робить платник податків для зменшення витрат на оподаткування. Якщо реальна економіка процесів видається за іншу, то, звичайно ж, це ухилення від сплати податків. Проте на практиці визначити межі дозволеної поведінки складно, оскільки часто правомірна мінімізація податкових платежів і ухилення від сплати податків поєднані.
На сучасному етапі розвитку економічних відносин в Україні на противагу сильному податковому тягарю підприємці шукають різні способи мінімізації податків, як легальні, так і незаконні. Одним із універсальних і дієвих інструментів для оптимізації оподаткування шляхом планування податків підприємцем є метод використання легальних механізмів офшорних зон з метою законного уникнення оподаткування тих чи інших доходів суб’єкта господарювання.
В українському законодавстві практично відсутні критерії оцінки законності «методу офшорів» та інструменти боротьби з ухиленням від сплати податків із використанням такої схеми. У зв’язку з цим пропонуємо використовувати досвід розвинутих країн щодо протидії офшорним схемам, а саме: введення в національне податкове законодавство положень, що перешкоджають використанню певних схем щодо зниження податків; застосування в законодавстві, а також у міжнародних податкових договорах «принципу витягнутої руки» (прибуток, у разі його штучного перерозподілу між пов’язаними компаніями, з метою оподаткування перераховується таким чином, ніби компанії були незалежними); укладення договорів із офшорними зонами стосовно обміну податковою інформацією.
На сьогоднішній день одним із найважливіших завдань будь-якої держави є правовий контроль над офшорним бізнесом. Необхідність посилення державного регулювання застосування офшорних схем пов’язане із тим, що діяльність організацій у зазначених зонах здебільшого спрямована на ухилення від оподаткування. За даними Державної податкової адміністрації України, в Україні щорічно понад 80% коштів відмивається за рахунок несплати податків. Частина зазначених грошей переказуються за кордон через офшорні компанії. Тому цілком зрозуміло, що будь-яка держава, дбаючи про розвиток економіки та залучення інвестицій, встановлює підвищений контроль за використанням зовнішніх офшорів і намагається визначити, наскільки економічно виправдані ті чи інші операції.
Вітчизняне законодавство раніше носило більш декларативний характер і стало радикальнішим щодо питання офшорів під тиском із боку міжнародних організацій, що займаються боротьбою з відмиванням «брудних» грошей. І хоча цей процес в Україні був не таким активним, як, скажімо, в Російській Федерації (далі – РФ), проте вітчизняні нормативно-правові документи набагато жорсткіші в плані контролю та каральних заходів і в них задіяна більша кількість різних державних органів.
Насамперед варто визначитися із загальноприйнятими поняттями «офшорна зона» та «офшорна компанія».
Офшори (від англ. offshore – «поза берегом», «поза кордоном») – це фінансові центри, що залучають закордонний капітал шляхом надання спеціальних податкових й інших пільг закордонним компаніям, зареєстрованим за місцем розташування офшору. Особливо активно офшорні зони як засіб зменшення витрат на оподаткування почали використовуватись у світовій бізнесовій практиці з початку 50-х років минулого століття. Вперше українські підприємці отримали можливість відкривати офшорні компанії в 1991 р., коли швейцарська компанія Riggs Walmet Group оголосила про те, що виходить на український ринок із пропозицією про організацію компаній. Пропонувалася не лише допомога в створенні безподаткових компаній, але й підтримка їх діяльності – внесення щорічних внесків до бюджету країни базування, організація щорічних зборів акціонерів, складання балансів тощо.
Офшорна зона – це один із різновидів вільних економічних зон сервісного спрямування, особливістю яких є створення для підприємців сприятливого валютно-фінансового та фіскального режимів (практикується нульова або низька ставка податку на всі (або окремі) види прибутків, є мінімальними (або відсутні) резервні вимоги Центрального банку і не існує обмежень щодо конвертування валют), високого рівня банківської та комерційної секретності у зв’язку із лояльністю державного економічного регулювання. Більшість офшорних юрисдикцій практикують послаблені вимоги до ліцензування компаній і спрощені схеми регулювання їх діяльності.
Податкове законодавство України не дає чіткого визначення поняття «офшорна зона». У вітчизняному законодавстві існує лише вузьке за змістом поняття офшорної зони як території, що визначається Кабінетом Міністрів України в Переліку офшорних зон. А офшорною компанією відповідно є юридична особа, зареєстрована на території цієї зони.
Проте не можна не відзначити дискримінаційний характер даного положення українського законодавства. Зокрема, у світовій практиці офшорною зоною (юрисдикцією) є країна чи окрема територія країни, де на державному рівні пільговий режим оподатковування застосовується до компаній, що володіють наступними ознаками: цілком належать нерезидентам; здійснюють діяльність винятково поза територією реєстрації; не одержують прибутку із джерел, розташованих поза територією країни – місця реєстрації.
Отже, необхідно відокремлювати поняття «офшорна компанія» і «компанія, що знаходиться в офшорній зоні». Перше – більш вузьке, тому що офшорною прийнято вважати компанію, яка має всі вищезгадані ознаки, в той час як «компанія, що знаходиться в офшорній зоні» – це компанія, що зареєстрована в такій зоні, здійснює свою діяльність і потрапляє під дію загального режиму оподатковування.
Проте дане визначення сформувалося виключно на практиці, а на рівні міжнародних законодавчих актів чітке окреслення критеріїв, за якими та чи інша юрисдикція могла б отримати офіційний статус офшору відсутнє. Тому основним критерієм, який дає підстави вважати зарубіжну компанію офшорною, є рівень співробітництва держави, в якій ця компанія зареєстрована, з тією чи іншою міжнародною організацією. Наприклад, відповідно до класифікації відомих міжнародних організацій – Групи розробки фінансових заходів боротьби з відмиванням коштів (FАТF) і Форуму фінансової стабільності (FSF), термін «офшорний фінансовий центр» застосовується до територій, які мають розвинутий ринок капіталів, ліберальний податковий і валютний режим та ігнорують рекомендації міжнародних фінансових установ щодо вдосконалення міжнародного регулювання й контролю за банківською і фінансово-валютною системами.
Існують різні види суб’єктів офшорної діяльності, серед яких виділяють: офшорні банки; офшорні трастові компанії; офшорні страхові компанії; офшорні фінансові компанії; загальні компанії різних видів (холдингові, ліцензійні, експортно-імпортні, торговельно-закупівельні, інвестиційні компанії та фонди).
Зупинимось на цілях використання деяких суб’єктів офшорного бізнесу, що в останній час набули найбільшого поширення.
Офшорні банки створюються для податкового планування. Наприклад, проценти на кредити іноземних банків, розташованих у деяких державах за українськими податковими угодами не оподатковуються «у джерела». Відповідно кредитування бізнесу в Україні вигідно здійснювати саме через ці юрисдикції. Проте поряд із легальними існують і кримінальні цілі використання офшорних банків. Серед них можна виділити вчинення і приховування податкових злочинів. За даними Федерального бюро розслідувань США, банківська система Кайманових островів існує виключно з метою ухилення від сплати податків.
Офшорні зони часто обираються для заснування трастів, в яких їх майно та доходи, як правило, повністю звільнені від податків. Важливою особливістю трасту є не лише зниження податкових платежів, а й можливість створення схем, що забезпечують фінансову таємність, приховування джерел надходження коштів, реального власника майна.
Поширення набуває також практика використання офшорних холдингових компаній як елементів процесу легалізації кримінальних фондів грошових коштів. Після набуття чинності (з 1 січня 1992 р.) директив Європейського Союзу (далі – ЄС) 90/436/ЄС і 90/435/ЄС, що встановлюють єдині правила оподатковування для всіх країн ЄС і мають пряму дію, географія холдингового бізнесу істотно змінилася. Недоліком даних директив є те, що вони покликані впорядкувати лише податкову систему країн-членів ЄС.
Отже, офшорний бізнес може існувати в таких сферах діяльності, як банківська справа, страхування, торгівля, будівництво, інвестиційна діяльність, лізинг, робота на ринку цінних паперів, транспортні послуги тощо. На територіях офшорних юрисдикцій більшість економічних суб’єктів використовують можливість пом’якшити податковий тягар через: 1) торговельні та бартерні операції за посередництва офшорної фірми; 2) операції з борговими зобов’язаннями; 3) операції з цінними паперами; 4) самофінансування.
У зв’язку із досить частими змінами в законодавстві ряду країн класифікація офшорів досить умовна, проте для загального розуміння природи таких компаній наведемо деякі типи компаній, виходячи з нинішніх реалій.
До першого типу належать країни з відсутністю податків, які не потребують звітності (Багамські острови, Британські Віргінські острови, Кайманові острови тощо).
Серед переваг діяльності в так званій податковій гавані виділимо наступні: податок на прибуток майже відсутній або не перевищує 1–2%; процедура реєстрації спрощена до мінімуму; кількість валюти, що репатріюється, необмежена; місцеве законодавство лояльне до порушень податкових і митних правил. Негативним моментом ведення справ у даних державах є те, що податкова та митна служба розвинутих західних країн пильніше перевіряє фінансові й комерційні операції офшорних фірм, у зв’язку з чим досить складно отримати кредит у банках і знайти ділових партнерів на Заході.
На відміну від податкових гаваней, в офшорних зонах підвищеної респектабельності (Ірландія, Гібралтар, острів Мен тощо), при загальному досить високому рівні податку з прибутку, діє система податкових пільг, які надаються деяким (торговим, фінансовим, холдинговим) компаніям. У цих країнах – сприятливий для іноземців митний і валютний режим. Передбачено податкові пільги щодо репатріації прибутків. Втім, податкові пільги діють лише в обумовлених місцевим законодавством межах, тому для керування офшорною компанією потрібно залучати консультантів-фахівців. Менший рівень конфіденційності та фінансові втрати компенсуються в країнах даної групи вищим престижем у світі.
До третьої групи можна віднести країни, які не можна вважати стандартними офшорними зонами, але які надають зареєстрованим у них компаніям-нерезидентам деякі податкові пільги (РФ (Калмикія, Алтай), США, Великобританія, Канада тощо).
Офшорні зони можна класифікувати за ступенем надійності, що й було зроблено Форумом фінансової стабільності. До першої групи увійшли: Люксембург, Швейцарія, Дублін та інші, до другої – Андорра, Гібралтар, Монако тощо, до третьої – Беліз, Ліхтенштейн, Кайманові Острови та інші. Під надійною офшорною зоною розуміють зону, в якій відсутня банківська таємниця, розвинуті наглядові органи та відповідне законодавство. Офшори, в яких реєструються українські та російські компанії, належать до третьої, найменш надійної групи, що найбільш закрита для правоохоронних органів ЄС.
Довгий час до офшорних зон належали Кіпр і Мальта. Однак бажання увійти в міжнародне економічне співтовариство на правах рівного партнера, призвело до того, що в даних країнах останнім часом відбуваються зміни в податковому законодавстві з метою привести систему оподаткування до вимог ЄС, але й зберегти привабливість податкового режиму щодо вигідного для цих країн міжнародного бізнесу. Разом із тим, інтерес іноземних бізнесменів до створення компаній у цих державах зростає: новий статус забезпечить їм захист від дискримінаційних санкцій податкової влади.
На даний час триває пошук повноцінної альтернативи для заміни кіпрських компаній у податкова схемах країн. Практика показала, що українськими підприємцями починає активно використовуватися ряд маловідомих офшорних зон, що не потрапили до Переліку офшорних зон, затвердженого Розпорядженням Кабінету Міністрів України від 23 лютого 2011 р. № 143-р. Перспективною зоною вважають, наприклад, Чорногорію. Іншою тенденцією офшорного бізнесу є використання складних схем за участю як офшорних, так і неофшорних компаній.
На саміті «великої двадцятки» в квітні 2009 р. було офіційно задекларовано намір посилити боротьбу з офшорними зонами, тому що механізм уникнення оподаткування з використанням даних зон досить поширений у всьому світі. Проте саме в країнах Східної Європи використання цього механізму оптимізації оподаткування є масовим.
На згаданому саміті Організація економічного співробітництва і розвитку (OECD) опублікувала список офшорних зон, основним критерієм складання якого стало виконання країнами ст. 26 Модельного податкового кодексу вказаної Організації, який передбачає обов’язки практично необмеженого обміну інформацією щодо адміністрування і/або примусового виконання національного податкового законодавства. В першому розділі списку містяться юрисдикції, які досягли значних успіхів у застосуванні вироблених міжнародних стандартів податкового співробітництва (Великобританія, Німеччина, Данія, Італія, Канада, РФ тощо). В другому перелічено країни, які взяли на себе зобов’язання перейти на встановлені стандарти, але ще не зробили цього (Андорра, Беліз, Монако, Сан-Марино тощо). В останньому перелічено країни, які не відповідають стандартам і до яких, найімовірніше, застосують певні санкції (Коста-Ріка, Лабуан, Філіппіни та Уругвай). В окрему підгрупу – «інші фінансові центри» — виділено Австрію, Бельгію, Бруней, Чилі, Гватемалу, Люксембург, Сінгапур, Швейцарію.
Для використання офшорів потрібно докладно вивчити умови роботи в таких зонах і вимоги законодавства, що дуже швидко в них змінюється.
Існує комплекс факторів, що стимулюють розвиток офшорного бізнесу в Україні. До основних з них можна віднести: тягар податкового навантаження та неефективність фіскальної політики; несприятливий інвестиційний клімат і суттєві мотиви щодо експорту капіталу за кордон; високі інвестиційні ризики та використання офшорних схем для приховування факту володіння інвестиційними об’єктами в Україні; криміналізація економіки і використання офшорних схем для відмивання доходів, одержаних злочинним шляхом. Лише, коли податкова політика буде раціонально побудована, офшорні зони почнуть використовуватись вітчизняними підприємцями виключно як законний інструмент мінімізації оподаткування шляхом його планування.
Більшість офшорних юрисдикцій, які використовуються суб’єктами вітчизняної економіки, породжені недосконалими урядовими інноваціями, зокрема, – в оподаткуванні господарської діяльності. Тому існування офшорних юрисдикцій зберігатиметься як відповідь на недосконалі урядові регуляції в ліберальному ринковому просторі, з усіма позитивними результатами та негативними наслідками для національного господарства.
Таким чином, якщо компанія займається міжнародним бізнесом і має досить значні втрати прибутку при оподаткуванні, то її реєстрація в офшорній зоні може вирішити цю проблему. Проте вибір типу офшорної зони в даному випадку має першочергове значення. Деякі держави надаючи значні пільги, при цьому роблять компанію непривабливою для бізнес-партнерів. Це слід враховувати при пошуку офшору, а ще краще – звернутися до відповідного фахівця.
Джерело: SLA